Кілька цитат із книги Ґабріели Кубі “ҐЕНДЕРНА РЕВОЛЮЦІЯ: РЕЛЯТИВІЗМ В ДІЇ”

Абсолютизація того, що є не абсолютним, а відносним, називається тоталітаризмом. Він не робить людину вільною, а лишень обезчещує її та перетворює на раба. Світ врятують не ідеології, а навернення до Бога, котрий є нашим творцем, гарантом нашої свободи, гарантом того, що дійсно добре і правдиве. Справжня революція полягає виключно у радикальному наверненні до Бога, який є мірою справедливого та водночас вічною любов’ю. А що ще зможе нас врятувати, як не любов?

Сьогодні поширене розуміння свободи таке: «Я можу робити і дозволяти собі все, що хочу». Таке розуміння свободи, редуковане до егоїзму індивідуума та відокремлене від відповідальності й істини, перетворюється в протилежність до свободи і відчутно знижує рівень свободи суспільства. Людина, яка не вчиться керувати своїми природними інстинктами, особливо статевим потягом, стає рабом цих інстинктів і безсовісно порушує свободу інших, щоб задовольнити свої інстинктивні потреби. Ці потреби не мають меж, бо вони ніколи не ведуть до сповнення прагнення справжньої любові.

Якщо сексуальність відокремлюється від любові і перетворюється на задоволення хтивості, тоді одна людина використовує іншу та принижує її. Між серцями розвергається безодня й тілесне задоволення не може стати мостом, який їх об’єднає. Тому й виникає шукання, яке переходить у залежність, і переступає через нові й нові межі. Ніщо так не принижує людину, як використання її в ролі сексуального об’єкта. У ліжку її супроводжує огида, а могла б супроводжувати насолода. Результати наукових емпіричних досліджень причини, реальності та наслідків практичного гомосексуалізму просто жахають.

В реформах мова в першу чергу йде про перерозподіл грошей, від громадянина до держави, від працівника до роботодавця, так, начебто причиною усіх бід є нестача грошей та їх неправильний розподіл. Однак чи справді це так? Припустімо, що держава гарантуватиме кожному комфортний рівень доходу — чи подолає це кризу? Чи відпаде в такому випадку потреба в узгодженні того, що є добрим, і що варто прагнути добра? Чи стане непотрібним виховувати дітей для добра?

«Зміни в наших уявленнях про сексуальність є лише симптомом набагато вагоміших змін в духовній площині, які стосуються всіх аспектів нашого життя (…)

Неправда, що релятивізм гарантує свободу. Навпаки, він відбирає в людей критерії добра та зла. Таким чином люди стають матеріалом для тих сил, які прагнуть створити «новий прекрасний світ», в якому Бога скинули з престолу, а на його місце сідають люди, для яких вже ніщо не є святим. Демократія, яка руйнує свій моральний фундамент, рухається шляхом диктатури.

«Сексуальне визволення» веде до свободи, якій чужа відповідальність за молодь та майбутнє.

Вже давним-давно не дискримінована, а дискримінуюча меншина гомо-, бі- та транссексуалів намагається нав’язати свої цінності в процесі соціальної революції, яка не має аналогів у історії.

Мартін Даннекер, сам будучи протагоністом гомо-лоббі, якому федеральний уряд доручив сформувати «сексологічний висновок по гомосексуальності», пише: «Всі проведені в минулому намагання закріпити гомосексуальність на біологічному рівні можна вважати невдалими». Саме тому аргументом сьогодні є лише право на вільний вибір. Однак цей вибір насправді неповністю вільний, адже й гомосексуалісти діють в рамках розподілу ролей між двома статями і не можуть цього подо лати: один/одна бере на себе роль чоловіка, а інший/інша — роль жінки.

Лі Манді (Lee Mundy) пише: «Ґендерна перспектива як світогляд — місіонер для іновірців та переслідувач для невірних. Метою є просвітництво недосвідчених шляхом викриття пригноблення з боку панівних структур та гуртування цих людей на боротьбу проти панівного гетеро- патріархату. Атака онтологічно обґрунтована. Проголошена війна проти панування гетеро-сексуальних гнобителів (чоловічої статі). Мова йде про отримання контролю над суспільними інституціями. Мова йде про владу визначати, що є істиною. Ґендерна перспектива особливо успішна в академічному світі. Тому вона здобула владу називати гомофобом або ірраціональним кожного, хто йде проти її ідеології. Це табу — відсутність права на критику ґендерної перспективи в академічному світі — позначається як „прогресивна геґемонія“».

Ще один крок вперед і може бути так: на батьківських зборах батько заперечує проти виступу гомосексуальної пари в школі на уроці в третьому класі, яка агітує за гомосексуальний спосіб життя і роздає відповідний навчальний матеріал. (Таке буває в мюнхенських школах.) Його дитина, коли її запитують, відповідає: «Я не хочу гомосексуалістів. Мій тато каже, що це гріх». Батька звинувачують у гомофобії і засуджують на умовне покарання. Йому рекомендують поважати права людини і належним чином виховувати своїх дітей. За якийсь час дванадцятирічний син б’є чотирнадцятирічного гомосексуаліста кулаком в обличчя, бо той його обмацував і ображав. Батька знову викликають в суд. Він визнає, що виховує своїх дітей за християнськими цінностями. «Отже, Ви підбурюєте своїх дітей до гомофобії!» Тюремне ув’язнення. Дітей забирають в інтернат.

У давньоримському судочинстві ставили питання: кому це вигідно? З огляду на культурний злам, у якому ми живемо, запитаймо: кому це вигідно? Кому в-игідна ґендерна революція? Тим, кого вона заторкнула? Молоді? Суспільству? Чи веде вона до життєздатного майбутнього? Чи вигідна ґендерна революція тим, кого вона заторкнула?

Дорослі, у яких усталилася керована інстинктами сексуальність, не можуть бути добрими батьками й матерями, бо на такій дорозі вони не навчаються самовладання, перемоги над своїм егоїзмом, відречення та повної любові самопожертви.

Диктатурі потрібні розрізнені індивідууми. Того, хто не має міжособистісних пов’язань, легко зв’язати. Ми переживаємо тотальну атаку на все, що дає людині основу через міжособистісні пов’язання: на батьківщину, на сім’ю, на обов’язкові цінності, на Церкву, на Бога. Натомість людині пропонується задоволення її пожадань. Однак той, хто стає рабом своїх низьких інстинктів, не має нічого, що він міг би протиставити диктатурі і не стати її рабом.

Підґрунтям для такого розвитку став небачений досі матеріальний добробут, який породив гнилий плід — суспільство, що живе самими задоволеннями. Добробут наближається до кінця. Глобальні, національні та соціальні проблеми ведуть за собою матеріальну нужду і вона заторкне багатьох. Як поводитимуться люди, що не мають міжособистісних пов’язань, у демократичній державі, коли до моральної нужди додасться матеріальна? Хто тоді візьме кермо в свої руки?

30 липня 2005 року Іспанія, третя країна в Європі після Нідерландів та Бельгії, створила законодавчі умови для того, щоб гомосексуальні пари могли «одружуватися» та усиновляти дітей. Чи добре це для дітей?

Можливо, учасники гей-парадів, на яких попереду крокують представники найвищого уряду країни, дадуть на це питання ствердну відповідь: Ну ж бо, підштовхуйте дітей змалечку до задоволення статевих бажань, щоб ці діти ставали такими, як і ми, тоді ми в суспільстві в майбутньому не будемо почуватися відлюдьками, бо совість мовчатиме і не гризтиме. За це бореться мер Берліна — гомосексуаліст Клаус Воверайт. Коли відбувається якесь свято гомосексуалістів-мазохістів, він неодмінно вітає їх особисто. Невже люди повинні йти за ними у цю безодню збочення?

Невідомо, чи якась культура, яка була до нас, впала би так низько, що зрівняла б в правах гомосексуальні зв’язки з подружжям і дозволила би гомосексуалістам всиновлювати дітей. Невже ні в кого нема співчуття до цих дітей?

gabriela-kubi_gender

Оприлюднено в Актуальне, Політика | Позначки: , | Залишити коментар

Тартак – Дрг і врг

Хороша пісня з мудрими словами від Тартака (нижче текст пісні)

Знову друг на життя скаржиться,
Що якось все не клеїться і не в’яжеться.
За принциповість з роботи вигнали,
І в особистому – по воді вилами.
Я за нього – в вогонь і в воду,
А сам, розмовами про погоду.
Вдаю, що до його проблем байдужий,
Ось такий я трохи нещирий, вибач, друже!
З тобою стільки всього різного пройдено,
Та в якийсь момент лишилися беззбройними.
І ти, і я – кожен по-своєму.
А було, думали, що станемо героями.
Страхували одне одного в різних обставинах,
Не зраджували, грали по правилах,
Були за правду, тримали сухим порох,
Не знаючи, хто справжній ворог.

Приспів:
На ринку втрати і страти –
З’явились вільні ніші,
І спробуй вгадати,
Хто, насправді, страшніші –
Великі й помітні.
Чи малі та підступні?
І кожної миті
Ми, можливо, наступні.

Вкотре знову випадково зустрілися –
Постояли, розговорилися.
Питаю – як ти? Та якось безрадісно,
В чомусь – болісно, в чомусь – жалісно.
Слухай, кажу, припиняй нити!
Розумний, здоровий, живий – не вбитий!
Спробуй якось спокійно, стримавши гнів,
Зазирнути в галерею таємних ворогів.
Там є ті, кому ти колись допоміг,
І ті, кому допомогти не зміг.
Ті, яким не віддав належне,
І ті,від яких лишився незалежним.
Не май з ними справи, тримайся подалі,
Вони заздрісні, ниці, чужі, відсталі.
У тебе своє життя і своя програма,
Іди вперед, не шкодуй ні про що ні грама.

Приспів.

Мій друг змінився і став успішним,
Для мене цей факт є і приємним, і втішним.
У нього власна справа і красуня дружина,
Видно в характері спрацювала якась важлива пружина.
А я все думаю, роздумую,
Чому так часто опускаємо руки, депресуємо?
Чому втрачаємо цілість, немов мости розведені?
Мабуть, наш найбільший ворог ховається всередині.

Приспів.

Оприлюднено в Актуальне, Відео | Позначки: , , , , | Залишити коментар

Про змій :)

Коли вкусила змія, мене, малого, спішно повезли до вуя Ферка. Той знатник падався нам далеким родаком. Тіло моє було вже заціплене, але крізь глуху пелену притомности я ще вчув:

“Що сталося, неборята?”

“Гад укусив дітвака”.

“Се добре”, – мовив спроквола Ферко.

“Що тут доброго?” – насторожилася моя баба.

Добре, що гад його вкусив, а не він гада”, – процідив сміх через густі навислі вуса Ферко.

І мені від тих збитошних дідівських слів нараз полегшало. Аж донині. Скілько з того часу мене кусало й жерло всякого гаддя, а я не зачепив жодного…

Може, тому й вижив, і пережив їх.

23

з “Синього зошита” Мирослава Дочинця

Оприлюднено в Істини, Актуальне, Кумедне | Позначки: , | Залишити коментар

Про Майстра (відривок з “Криничара” Мирослава Дочинця)

…«Виджу, що оклигуєш. Перша познака здоров’я ‒ коли зачинають свербіти до роботи руки».

«Та яка це робота…»

«Не смій говорити про роботу непоштиво. Якою б малою вона не була. Мій найперший побратим казав, що робота ‒ святе слово. Не так вже й багато їх, таких поважних слів. А він на цьому добре розумівся».

«Був монахом?» ‒ запитав я задля провадження бесіди.

«Монахом? Аде, він був чисто свmasterітським чоловіком, водив дружбу з бражниками й любив погомоніти з блудницями, а зі священиками, бувало, що й гиркався. Не дарував їм святенницького лукавства. Ні, він був простим робітником, теслярував разом з вітцем. І до роботи мав особливий стосунок. Люди для чого працюють ‒ аби заробляти, правда? А він і грошей до рук не брав. Йому головне, щоб робота була доброю, досконалою, щоб любилася замовцю, а найперше ‒ майстрові-вітцеві. Вони тяжко працювали, годували велику родину. Мій побратим дуже тішився, що працює для своєї матері, що годен якось влегшити її нелегкий тривок. І все він робив у покорі, в послуху, легко приймав убогість. А дерево він гладив із тихим радуванням. Вважав його найпридатнішим, найціннішим матеріялом. Тверде, сучкувате, волокнисте дерево мліло в руках майстровитих, як віск. І променило тепло, набране від сонця, а свою дужість, напиту їз землі, віддавало на тривку службу людям. Як його не любити, як не шанувати?! З дерева наша перша колиска, перші бавки, а по тому ‒ інструмент у руках; з дерева ложка, стіл і постеля для солодкого спочинку і для супружних любощів; з дерева і зброя для войовника, і ключка для каліки; з дерева і дім наш, і остання домовина; з дерева і хрест, що увінчує земну нашу юдоль… Та що це я завернув на сумне? Якраз тішитися треба. Ти, виджу, обвикся, ногами-руками володаєш, голова на місці…»

«Душа моя нею повна», ‒ скрикнув я в розпуці.

«Не розумієш, що кажеш. Душа нам не людьми дається, і люди нею не можуть володіти. Лише Той, хто її дав».

«Той, хто дав її мені?! А нащо?! Дав душу, а натомість забрав усе ‒ матір-страдницю, родовитість, яку мають інші люди, свободу… розтоптав мій молодий вік, дозволяє гноїти в замковій ямі мого навчителя і десятки таких же нещасливців, відібрав від мене сердечну наречену, вірного пса… Та що там говорити, навіть ім’я моє відібрав, а тепер збирається забрати й вітцізнину і погнати в чужину… Чому? За що? Де Він?»

«Він тут. Він третій коло нас двох».

«Ви гадаєте, що Він тут, у цій землянці?»

«Не гадаю. Знаю».

«То чому Він мовчить? Я хочу Його чути?»

«Він мовчить, бо слухає тебе. Ти запитав ‒ і Він тобі відповість. Але тоді, коли й ти навчишся слухати. А поки що спробую відповісти тобі я, Його слуга. Поглянь-но лише сюди», ‒ чернець довгим темним перстом придушив таргана на стіні, сколупнув нігтем. ‒ Що ти бачиш?»

«Темну плямку».

«І все? Придивися ліпше, синашу».

«Ні, не бачу більше нічого».

«Дивно. Якби ти був уважніший, то помітив би головне ‒ стіну. А якби був ще й проникливим, то міг би дещо й прочитати на тій стіні. Хоча б те, що ніхто від тебе нічого не забирав. Матір маєш, якщо вона в твоїй пам’яті живе. І дівка, якщо в серці, то залишається твоєю. Бо більше благо, коли сам любиш, аніж коли тебе. Маєш добре здоров’я, квітучу молодість, знаєш ремесла і набрався наук у вченого чоловіка, за що хвалю найпаче. І на свободі єси, вільний робити, що хочеш. Чужі, але щирі людкове подбали і про твій пожиток, про чорний твій день. А слуга Божий, сиріч я, прихистив тебе, пригрів, ще й стелить примовні словеса, аби впокоїти натруджену твою душу…»

«Простіть, отче. Дурна кров ударила в голову».

«Бог простить. А я ще не скінчив. Якщо довго вдивлятися в стіну, то вона може дзеркалом обернутися. І тоді глипнеш, а плямка не на стіні ‒ на тобі! І зветься вона ‒ гординя, непомірно роздута. Найліпший серед псарів! Не встиг відро зачерпнути ‒ найліпший криничар! І вже благодійника свого й працедавця можна дурити, а тюремників водити за ніс. А бідолашного каторжанина хто використав для свого визволення, хто вірного пса заморив ‒ Господь з небес?! І до маляра блаженного хто легковажно приповз, чуючи за собою гонитву і накликаючи на нього чорну хмару?! І, полікований, зодягнений, нагодований ‒ із п’ястуками на Небо…»

«Господи… прости… тут я… суди мене одразу».

Я впав лицем у Соломчине шитво й затрясся в гіркому риданні. Я сам себе не впізнавав. Але цим я тоді найменше переймався. Я довго хлипав, аж доки на голову мені не лягла м’яко тверда долоня.

«Ти знову покликав Його? Але ж Він нікуди не відходив. І тепер, коли плаче порожнеча твого серця, Він тут, аби вислухати тебе ще уважніше. Ти просиш Його суду. Це добре, але запам’ятай: Він засуджує не нас, а наш гріх. І в цьому найвища милість нашого Господа… Я йду, залишаю вас удвох. Бачу, ви маєте про що поговорити…»

Не знаю, як довго я так клякав. Не знаю достеменно, що сталося того дня, але щось зрушилося в мені. Як у скресінь на провесняній Латориці, коли сіра зубата крига, що стискає панцирем ріку, враз колеться і кришиться, відкриваючи сонцю веселу прозелень води. Так і з моєї душі зійшла зміїна шкура, в якій я гнітився і мучився ці роки. І в цьому другому моєму підземеллі явилося друге звільнення ‒ правдиве і до болю щемке. Відкрилася порожнеча моєї нутряної криниці. Її належало вичистити, вишкребти, звільнити від намулу, аби піднявся зі споду новий, чистий нурт.

Плямка на стіні… Як по-різному вчили мене її видіти Гречин і Симеон. Плямка на стіні… Вона принесла мені два звільнення. Перший навчитель вирахував його Числом, а другий ‒ Духом.

(Заклався тоді в мені, як наріжний камінь у будівлі, позір на цей світ ‒ оком і розумом його сприймати, а духом звіряти. Бо потуга і зрілість тіла невіддільні від сили й зрілості душі. Як той горіх. Коли ще зелений, його не роздушиш, аби не пошкодити серцевину. А коли дозрілий, ‒ тверде зерно легко відділиться від шкаралупи і зостанеться неушкодженим. Так і зріла душа легко відділиться від гріховного тіла і уникне його страждань.)

Другого дня Симко приніс мені рамці на поробку. Заодно поклав на стільницю грудку сиру, шкварки й вівсяний хлібець.

«Дякую, отче, але цього я не прийму Хочу постити».

«Чи не доста ти постив там, синашу?»

«Там я не постив, там я голодував».

«Добре кажеш. Щирий піст ‒ велика спомога для подвижника. Вчить упокореності й мірності у всьому. Ніщо не кріпить і не молодить мене так, як постування. Кістки стають легкими, як у птиці. А серце веселе, як у хлоп’яти. З кожним великим постом я наче молодшаю на кілька років… Тут я приніс тобі деяку роботу, аби й руки були зайняті, не лише голова».

«Я майструвати люблю. А вас хочу попросити: розкажіть мені ще про того майстра, вашого побратима. Чого він досяг у своїй роботі?»

«Чого досяг? ‒ старий влегшено присів на лавицю, поклав на коліна руки. ‒ Хіба конче чогось досягати, змагатися за нагороди й похвали? Он павук які візерунки плете й не чекає подяки. Надлетить вітер, подре його плетиво, а він перечекає негоду й далі плете. Бо така його судьбина… А той тесля став таки-добрим майстром, його заповажали навіть старші. Любили з ним поговорити, бо він не лишень ремесло знав, а й письмо книжне. Вмів вилущити з нього посутнє, процідити казочки. Вибрати з них те, що чоловік потребує на щодень для скріплення духу. А сам придивлявся до храмів ‒ як би свій збудувати. Але не з дерева ‒ для храму то слабкий матеріял…»

«З каменю надійніше», ‒ підказав я.

«Ай, та його й камінь не задовольняв. Йому потрібен був матеріял ще більш надійний ‒ людський».

«Кістки чи що?»

«Ні… Хоча я був колись на Чехах, загостював у братів-домініканців. І там завели мене до диковинної церкви. Іконостас, лампи й лавиці у ній були з людських кісток. Молишся, а на тебе чорними ямами очниць поглядають черепи, ніби запитують: «Чи підготувався вже ти до стрічі з нами?» Але ні, той майстер… його, до слова, вже дехто навіть іменував учителем… той майстер шукав не мертвий матеріял, а живий, сказати б ‒ вічний».

«Хіба є щось таке, що стоятиме вічно? ‒ подивувався я. ‒ Сам казки розвіював, а простого не розумів…»

«Храми дерев’яні струхлявіють, думав він, кам’яні теж колись упадуть. Та й у храмах отих величних, коли не правлять службу, порядкують лихварі, гендлюють торгаші, навіть худобу заводять, а злодійчуки витягують у роззяв капшуки… Не вдоволняли його такі святилища. А що, як Божий храм, міркував він, закласти в кожному серці людському?! Щоб він жив у тобі, а ти в ньому».

«Хитро», ‒ вихопилося в мене.

«Не хитро, а мудро, ‒ поправив чернець. ‒ І він розпочав цю немилосердно складну працю. Залишив батьківську робітню і пішов у люди. Але дерево легше піддавалося обробітку, ніж людська порода».

«Йому не повірили?»

«Еге. Люди й собі не вірять, не те що комусь. Добре, що хоч прислухалися до тих бесід. Його підтримав дуже праведний чоловік і щиро подивувався з величі замислу, бо доти нікому не вдавалося звершити щось подібне. Він закликав челядь слухати того, але його самого вбили. А тесля пішов далі, холодіючи серцем. Дехто і йому погрожував, хтось насміхався, а хтось мовчки співчував, як блаженному».

«Чому, за що? Що лихого він їм учинив?»

«Він волів, аби люди були ліпшими, ніж насправді. Аби відійшли від паскудства, впустили в свої душі приязнь, любов одне до одного, навчилися прощенню, перестали ворогувати, а Божі заповіти сповняли нелукаво…»

«А сам він був таким?»

«В тому й заковика, що був, а вони були іншими. І їх це сердило. Чому тесля має їх повчати? А він приваблював їх, чим лишень міг. Навчився воду обертати у вино, множити хлібні паляниці і рибу цілими кошами, зціляв недужих і навіть вертав до життя померлих. Аби схаменулися, аби прозріли ті, котрі ще живі. Щоб не були мерцями при житті…»

«З таким хистом він міг стати багачем і можновладцем і силою примусити їх жити чесно й гідно».

«Якраз ні, проти сили він повстав і протиставив їй правду і любов. Скільки всесильних царів було, а силою нічого не домоглися. І де вони тепер, де їх праця і надбання?»

«А він, де він тепер, той дивний ваш майстер?»

«Послухай далі, це ще не кінець. Хоча його кінець уже був близько. Це відчували і його приятелі, і вороги. Та й сам він. Малодушні криво всміхалися: безталанний син, що покинув хлібне ремесло задля мандрівних штукарств і теревенів із голотою. Ті, що чекали хліба й забав для тіла, стали боятися його чудес. Аби не накликали на них нещастя! Верховники стереглися смути. Притомилися від ходінь і гонінь навіть ті його побратими, що були з ним і вірили йому…»

«Такі, як ви?»

«Так. Були, були й такі, що прийняли його напучування, як живу воду для сердець, і називали його своїм паном, ба навіть царем. Царем ‒ у сенсі володарем їхніх душ. Хоча сам він називав себе Сином Людським. І та пошана ще більше розпалювала заздрість і гнів старшини. Співчутливі радили: відступися, повертайся до свого дерева і живи, як інші живуть, не баламуть людей ‒ їх не переробиш. Або ставай поважним священиком і матимеш добрий пожиток і шану. А де там! Він не відступався… Хто знає, як би все потекло далі, та один з нас видав його суддям. І був суд. Ніхто вже не чекав від нього чуда. А чудо сталося. Правда, таке, що на перший взір ніхто цього і не збагнув. Він дав себе засудити ні за що, він ні слова не зронив у своє виправдання. І через весь город повели його на кару, як збуя, як останнього злодія. І поклали на землю, на дерево. Востаннє він гладив долонями теплий шерехатий брус. Але недовго, бо руки прибили… Я часто гадкую про цю хвилину ‒ як прибивають до дерева людські руки, що доти пестили це дерево, згладжували його і зволожували трудовим потом. А тепер ‒ кров’ю… Що він міг ще дати цьому дереву? І цим людям!»

«Отче, ‒ здушено мовив я, ‒ хіба ви розповідаєте про майстра? Про чоловіка?»

«Так, Він піднявся на хрест чоловіком, а зійшов нашим Господом. Але Його впізнали вже на хресті, оголеного, розтерзаного, скривавленого, що шептав щось до Бога запеченими вустами…»

«Чому так пізно?»

«Ніколи не пізно впізнати Господа… Ось і ти впізнав. Дивлюся на твої розбиті руки і маю на оці Його, пробиті залізом. Які вони схожі, ці руки двох майстрів, двох страдників. Не бійся, синашу, торкнутися до Його ран. Твої скоро загояться, а Його рани роз’ятрені навічно. Не бійся, Його це втішить. А я навчу тебе молитви Зріднення з Ним. Проказуй за мною:

Ісусе Христе, перебувай у мені, в кожній моїй часточці: в розумі, в голосі, в серці, в моїх устах, навіть ‒ на кінчиках пальців. Христе, перебувай в моїх очах і вухах, щоби благословити мої радості, щоб успокоювати мої страхи. Будь зі мною упродовж всього дня у всіх моїх думках, ділах і в бесідах. Якщо Ти є зі мною, все у мене буде добре, чи вдень, чи вночі. І світ буде ліпшим, коли Ти будеш сяяти через моє обличчя».

Симко пішов до своїх треб, а я ще довго дивився на стіну затуманілими від перечулення очима. Доки не запримітив перед собою таргана. Я збив його нігтем і роздушив на долівці. Аби не плямити стіну.

Цитата | Posted on by | Позначки: , , | Залишити коментар

Кілька мудрих слів із Книги Духовної Мудрості Мирослава Дочинця

 

щастя

Саме для тебе (від Філа Босманса)

Людино, ти не була створена, щоб бути рабом промисловості, виробництва, банківських рахунків чи магазинів. Ти була створена, щоб бути Людиною!  Ти була створена для світла, радості, щоб сміятися і співати, щоб жити і любити, щоб сприяти щастю і радості ближнього.  Людино, ти була створена в ім’я Бога, Який є Любов’ю. У тебе долоні, щоб давати, серце, щоб любити, і дві руки, достатньо довгих, щоб обіймати інших!

***

Бути щасливим (за В.Солдатенком)

Розглянемо ще одну річ для повної картини. Стан щастя. Щастя – це твоя мить, вона поруч і зараз. Слово щастя (російською “счастье”) має два корені і може бути розтлумачене як “соучастие”, “сей час єсть”, тобто те, що є тут і тепер. Дія відбувається там, куди спрямована твоя увага. Якого рівня свідомість людини, токої якості дія, яка відбувається. Щастя – це свідоме перебування і відповідна з ситуацією дія у життєвому потоці. Це перебування в собі, в дусі, в русі.

Всі великі вчителі, що ходили по нашій матінці-землі, неодноразово говорили про це, що життя має бути повноцінним, тобто наповненим і щасливим.

Джерело щастя завжди є в тобі. Радість, тобто сонячна дія, або дія на хвилі натхнення – один із законів буття. Єдиною правильною дією є смирення. Лише прийняття своєї долі такою, як вона є, дає можливість подіям складатися так, як треба. Цілісність і адекватність, мир стає запорукою досягнення всього, що є можливим. Адже лише мирна душа може реагувати на все розмаїття, що вирує в довкіллі. Мирна душа здатна сприймати дари Духа, найбільшим з яких є життя, тобто можливість практичної дії.

Якщо Дух привів тебе в цей Світ, значить в цьому існує необхідність. Для усвідомлення цієї обставини шукай шляхи вірної взаємодії з ним. Тоді ріка твого життя наповниться справжнім змістом, русло буде самовідновлюватися, натхнення стане рушійною силою.

Щастя настає, коли прагнення збігається з можливостямо його реалізації.

Багато хто у сучасному світі прагне до так званого успіху. Вони хочуть будь-що мати власне помешкання, власну прибуткову справу, хоча, на жаль, володіння всім цим зовсім не є запорукою справжнього щастя.

Все це не є саме тим, чого ми внутрішньо прагнемо, хоча без матеріального достатку картина не є цілісною. Найважливішим для нас є стан щастя, і лише з цієї позиції природно можливим стає все інше. Внутрішній спокій, мир в душі стають запорукою неминучого отримання всього необхідного в нашому житті. Лиша мирна душа може адекватно сприймати все розмаїття, що оточує нас з вами у вирі буття.

У власному житті у наших стосунках дуже важливим є усвідомлення того, з ким саме ці стосунки? Що можна від цього чекати у перспективі? І які зусилля необхідно прикласти для досягнення бажаного? Це одне з суттєвих питань.

Не можна бути щасливим за рахунок інших. Не можна, щоб хтось був щасливим за твій рахунок. Щасливим можна бути тільки разом.

Перед іншими постає не менш важливе питання – чи ставимося ми самі до себе так, як бажаємо, щоб ставилися до нас з оточення? Ми стаємо розв’язком самі для себе, бо виявляється, що ніхто нікому і нічим не зобов’язаний.

 

Оприлюднено в Істини, Актуальне, Цитати | Позначки: , , , , , , | Залишити коментар

Про “хохлів”

Зі “Слуги Народу”. Правдиво, але, на жаль, не смішно зовсім.

Оприлюднено в Актуальне, Відео | Позначки: , | Залишити коментар

Зимові Заліщики

Відео | Posted on by | Позначки: , , | Залишити коментар